10 ответов в теме

[Hurricane]

Передмова
Подорож, описана у цьому звіті, здійснена понад 3 роки тому, ще наприкінці жовтня 2006 року. Ми з дружиною до неї майже не готувалися, не планували заздалегідь маршрут. Просто нас запросили у гості в Мукачево родичі дружини. Ми ж вирішили зробити „добрий гак”, і не просто поїхати в Мукачево, а проїхатись майже через усі українські Карпати. Власне через те, що не особливо готувались, а також через обмежений час, пропустили, на мою думку, багато цікавого у тих місцях, де побували, і якби їхали туди ще раз, обов’язково побачили і відвідали б значно більше цікавих місць. Проте, побачили ми все таки багато, так що розповісти є про що.

Ну, поїхали!
Осінь того року видалась надзвичайно теплою. А жовтень то й взагалі, здавалось, намагався видати все недодане літом тепло. Сонячна, майже по літньому тепла погода, яскраві барви справді золотої осені вабили в дорогу. Напросившись в гості до родичів дружини, що живуть у Мукачевому, „затарившись” багажем „Микулинецького” пива в якості подарунка для родичів і кількаденним запасом продуктів на бутерброди для себе, обдумавши та обговоривши за кілька хвилин маршрут, ми вирушили в дорогу. Хто хоч раз був у горах, тому хочеться туди повертатись знову і знову. Так і ми – нам захотілося проїхати Карпати від Покуття до Мукачевого, помилуватися різнобарв’ям осінніх гірських пейзажів, погостювати пару днів у родичів і повернутись додому ще якимось, не тим, що приїхали, шляхом.

День 1-й

Тернопільщина
Вже й не пам’ятаю чому, але з Тернополя ми виїхали досить пізно, десь біля 11-ї ранку.
Минувши по об’їзній дорозі Микулинці, в селі Дружба звертаємо направо, в напрямку Івано-Франківська. Вже за пару кілометрів – село (колись містечко) Струсів і наша перша зупинка.

Струсів
А зупинились ми, бо привернув до себе увагу неоготичний костел святого Антонія (1903 рік), що гордо височить над селом прямо в центрі, прямо біля дороги, і нам захотілось обовязково його сфотографувати:



Саме село Струсів має давню історію. І костел – не єдиний і навіть не найцікавіший об’єкт у селі. Відомо, що ще у 15 столітті тут був оборонний замок, поруч із ним у скелі був печерний храм (він є і зараз), над ним у 18 столітті збудовано церкву святого Миколая. Також зберігся палац 18-го століття, що належав графу Голуховському, з парком на мисі, утвореному петлею річки Серет. Проте, ми це все пропускаємо – всього 25 км від дому, колись в вихідний з’їздимо, подивимось (Ех, скільки того всього є навколо, зовсім поруч, і чомусь завжди на те, що поруч, не вистачає часу!).
Наступну нашу зупинку робимо у Бучачі. Трошки подумавши, вирішуємо, що це місто варте окремої уваги, бо тут дуже багато цікавого, оглянути все ми за короткий час не встигнемо. Відкрив атлас, щоб подумати де по дорозі можна подивитись щось цікаве, і тут в голову абсолютно спонтанно прийшла ідея заїхати в Язлівець, з нього через села Новосілка та Скоморохи переїхати в Золотий Потік і далі продовжити шлях у бік Коломиї, перетнувши Дністер по мосту, виявленому на карті біля сіл Лука та Незвисько. Про існування цього мосту я, якщо чесно, не знав, як і про стан дороги до нього. Але про це потім…

Язлівець
Точна дата заснування цього поселення невідома. Хтось говорить про часи Київської Русі, більш помірковані дослідники в своїх довідниках наводять початок 15-го століття. Саме тоді магнати Язловецькі (родова вітка магнатів Бучацьких) збудували тут замок, який мав захищати стратегічно важливе поселення на торгівельному шляху до Молдавії, адже тут у ті часи за свідченнями істориків проводились різноманітні ярмарки. Міць цієї фортеці прирівнювали до Кам’янецької, а місцеві ярмарки, кажуть, завдяки підприємливим вірменам, які заселили Язлівець, успішно конкурували із славнозвісними ринками Львова. Залишки цієї могутньої колись твердині, звичайно ж, потрапляють в наш об’єктив,



як і залишки величного колись костелу Успіння, збудованого наприкінці 16-го століття:



У 19-му столітті, за часів Австро-Угорщини, Язлівець втратив своє стратегічне значення та поступово занепав.

Новосілка
Наступним на нашому шляху було село Новосілка. Нічим не примітне село, в якому до нашого об’єктиву потрапив лише малесенький, але симпатичний костел,



та те, що колись було його дзвінницею:



Напис на фасаді костелу свідчить, що костел було освячено у 1914 році.
Від Новосілки до Скоморох нас веде вузесенька асфальтівка, місцями настільки щедро всипана золотом осені, що асфальту просто не видно:



Дорога спочатку спускається у мальовничий каньйон річки Стрипа, оточений місцями мальовничими червоними скелями:



а потім серпантином піднімається вгору, до села. На самому дні каньйону на березі невеликого ставка розташована відома на Тернопіллі турбаза „Лісова”, у минулому улюблене місце відпочинку тернополян і мешканців прилеглих областей у вихідні дні та святкування корпоративних свят. Місце надзвичайно красиве, справжня українська Швейцарія.
Минаємо село Скоморохи, за ними Соколів, у якому звертаємо наліво, у напрямку Золотого Потоку.

Золотий Потік
Селище з мальовничою назвою Золотий Потік зустріло нас порожніми вулицями.
За свідченнями історичних джерел саме із Золотого Потоку походить знаменитий рід князів Потоцьких. Точніше, саме з цих земель подарованих їм польським королем Сигізмундом І, почалася їх слава, як князівського роду. І саме тут знаходяться залишки їх родинного замку та палацу. Проте, на огляд цих руїн ми вирішили не витрачати часу – була вже обідня пора, а хотілось ще у цей день встигнути побачити хоч трішки Коломиї. Тому сфотографувавши залишки замку такими, як їх видно з дороги,



їдемо далі.

Івано-Франківщина

Легких шляхів ми не шукаєм
А ось тепер – про дороги. Той шлях, яким ми вирішили перетнути Дністер, на усіх картах позначений так само, як, наприклад, дорога від Бучача до того ж Золотого Потоку. Тому ми сподівались на більш-менш якісну асфальтівку, ну можливо десь трохи з вибоїнами. Проте від’їжджаючи все далі від Золотого Потоку (і слідів цивілізації) у бік Дністра, ми переконалися, що картам довіряти не завжди можна. Після повороту до села Возилів, останнього на теренах Тернопільщини, зникли всякі сліди асфальту, дорога звузилась до мінімуму. Забутий Богом і людьми кількакілометровий відрізок шляху (точніше бездоріжжя) на межі областей на півострові, утвореному неймовірним вигином Дністра. З тих кількох кілометрів - кілька сотень метрів в такому стані, що здавалось, що це дорога в нікуди, і нічого крім колгоспних тракторів тут ніколи не їздило!!! Проте, далі стало трошки краще, спочатку з’явилось щебеневе покриття, а ближче до села Лука, що вже на Франківщині, (проте на лівому березі Дністра) почали з’являтись відрізки того, що колись називалось асфальтівкою. Їхати по такому покриттю – це жах, перепади висоти з залишків асфальту на щебінь та навпаки сягають тут 10-15 см, все одно, що бордюр, тому неодноразово доводиться, щойно розігнавшись до 20-30 км по відрізку з одним покриттям, гальмувати „в нуль”, щоб з’їхати чи в’їхати на інше.

Дністер



Міст через Дністер між селами Лука та Незвисько вузький, розминутись на ньому неможливо, тому довелось почекати, поки проїде зустрічний гужовий транспортний засіб :icon_rolleyes:, що вже був на мості. Покриття мосту дерев’яне, а розміщений він дуже низько над водою (можливо на понтонах, але точно не знаю, не роздивився). Цікаво, чи витримав цей міст мнулорічну повінь на Дністрі…

Герасимів
Вже на перших кілометрах дороги в межах Франківщини маємо нагоду ознайомитись з колоритом тутешнього гумору. Нашу увагу привернуло оформлення джерела біля дороги неподалік від села Герасимів – як на мій погляд, то дещо кумедне, бо достеменно не є зрозумілим, звідки саме витікає вода, чи то з бочки з медом, чи то все веселий ведмедик-хуліган...:



У самому ж селі Герасимів на пагорбі біля дороги радує око церква святого Миколая, збудована у 1831 році. Здалека може навіть здатись, що церква нова, збудована недавно, проте реконструйована і відреставрована вона (якщо не рахувати реставрацією побілку стін та ремонт покрівлі) ще у далекому 1909 році:



Далі наш шлях пролягає через село (чи містечко?) Обертин, давнє (відоме з початку 15-го століття), проте не багате на архітектурні пам’ятки, за ним село Велика Кам’янка. Біля цього села, на узліссі, зупиняємось, щоб поповнити свої сили нехитрим обідом, що складається з нашвидку приготовлених тут же бутербродів та чаю з термоса. Обід на лоні природи – то сила, особливо, коли навколо – ось така краса:



Підкріпившись, їдемо далі, і за декілька хвилин в”їжджаємо у Коломию.

Коломия це тут
Столиця Покуття, мабуть, найколоритніше місто на Прикарпатті, і цим сказано все! Це відчувається у всьому – і в місцевому народному гуморі, і в оформлені цікавих для туристів об’єктів, як, наприклад ось цього:



Ось цей елемент оформлення мимоволі викликає посмішку:



Центр міста вражає чистотою та красою відреставрованих та доглянутих фасадів будинків, серед яких безліч архітектурних шедеврів:



А ще у Коломиї ми відвідали костел отців-єзуїтів, збудований у 1897 році за ескізами інженера Н. Кжичковського.





Костел належав католицькому монашому ордену отців-єзуїтів і вважався „панським”, тобто таким, прихід якого становили середні та вищі прошарки польського суспільства. При храмі діяли різні церковні братства, отці-єзуїти володіли величезною книгозбірнею стародруків, нотними виданнями.
Найвідомиший музей Коломиї – звичайно ж музей писанки. Побували ми і в ньому. Не знаю як кого, а особисто мене експозиція чомусь не вразила. Склалось враження, що музей більше відомий завдяки своїй формі – будівля у формі та кольорах яскравої пасхальної писанки:



Шкода, що треба було їхати далі, бо наближався вечір, а ми ще не визначились з місцем ночівлі. Адже у Коломиї ще стільки всього цікавого! Ми не побачили багатьох архітектурних пам’яток міста, кількох музеїв, серед яких приватний музей старожитностей, що існує на ентузіазмі господаря (про нього я дізнався вже після поїздки з якогось телерепортажу). Взагалі, тим, хто захоче відвідати Коломию, скажу так: одного дня на це місто вам буде мало. А ще добре підготуйтеся до поїздки в це чарівне прикарпатське містечко, інформації про нього в Інтернеті багато, визначте для себе заздалегідь, що б ви хотіли побачити.
Щодо колоритного місцевого гумору, згаданого мною вище, то, як приклад, можу навести ось цей анекдот:

Виграли у Станіславі на празнику два міліціонери барана, та везуть його у Коломию різати. Дорогою їх спирає православний ксьонз, хоче підвезтися до Отинії. Вже в дорозі йому стало цікаво, куди везуть вони барана? Міліціонери хотіли пожартувати з ксьонза та й відповідають:
- Веземе го, отче, поступати в духовну семінарію, ксьонзом стане.
А ксьонз їм у відповідь:
- Но аж не поступит, то уп’ять буде робити у вашуй міліції, нє?

Нарешті гори!
А ще Коломия вважається воротами Карпат. І справді, досі ми рухались в основному рівниною, а щойно ми виїхали за Коломию, як нашому погляду відкрилась краса осінніх гірських пейзажів. Хай поки що невисокі, але все таки вже гори:



Проїжджаючи селом Уторопи, не втрачаємо нагоди зробити собі на пам’ять фото під традиційною для Карпатських пейзажів копицею духмяного сіна, тим більше, що ця копиця стояла прямо біля дороги і жодної огорожі для цього перелазити не довелось.





Шешори
Ще рухаючись Тернопільщиною, вирішили, що притулок на ніч шукатимемо у селі Шешори. Це село відоме тим, що тут проводяться щорічні етно- та рок-фестивалі (правда, один з них вже переїхав на Вінничину, зберігши при цьому назву "Шешори"), тому житло туристам не здає хіба що лінивий. До того ж в атласі автошляхів України коло цього села позначений цікавий об”єкт, названий „Сріблясті водоспади”. Пошуки житла увінчались успіхом з першої ж спроби. Вгадайте, де в прикарпатському селі може бути місце, де всі все про всіх знають, куди всі регулярно ходять? Авжеж, в магазині! Зупинившись десь приблизно в центрі Шешор біля продуктового магазину, заходимо всередину і питаємо у продавщиці відділу, коло якого в цей момент не було покупців, чи не знає, хто приймає на нічівлю туристів. Сама ж продавщиця і запропонувала нам зупинитись у неї, і, залишивши свій відділ на напарницю, поїхала з нами показувати свої апартаменти. Їхати довелось не більше сотні метрів, через дорогу та ще трішки вузенькою вуличкою. Апартаментами виявилась малесенька кімнатка з двома ліжками на обладнаному спеціально для здачі туристам кімнат горищі. Крім ліжок, вішалки для одягу та місця, де можна було поставити дорожню сумку з речами, місця у цій кімнатці не було більше ні на що. Проте, нам більшого і не треба було, головне, що сама господиня виявилась надзвичайно приємною людиною, а її хата, подвір’я, вся садиба, в тому числі і запропонована нам кімнатка, сяяли чистотою. Остаточно переконала нас більш ніж демократична ціна – 40 грн. за ніч з двох. За словами господині, було б і дешевше, по 30 за добу, якби ми зупинились не на одну ніч, а на кілька днів (нагадую, це 2006 рік, зараз мабуть дорожче).
Поселившись, розпитали у господині, де є ті водоспади, і де можна в селі повечеряти, і були щиро здивовані, що до водоспадів досить пройти стежечкою кілька десятків метрів через її город, а повечеряти можемо в ресторані, що прямо поруч із водоспадом. Одразу ж вирішили так і зробити, проте водоспаду так і не побачили, бо стемніло тут майже миттєво, щойно сонце сховалось за горою. Почули лише шум води. Вирішуємо прийти сюди вранці і йдемо в ресторан.
Ресторан „Аркан”, розташований неподалік Шешорського Гуку, як ще називають той водоспад, приємно здивував затишним інтер’єром, смачною кухнею та доступними цінами. Бануш з бринзою і шкварками, квашені огірочки, трішки горілочки для мене, винця для дружини, після того всього я ще взяв собі пива і вже не пам’ятаю, що до пива – все це обійшлось у суму, яка мені здалась зовсім невисокою (точно вже не памятаю), у всякому разі в порівнянні з іншими закладами, де доводилось бувати у різні часи і в різних місцях.

День 2-й

Ранок зустрів нас туманом та прохолодою гірського повітря. Ця свіжість та холодна вода з криниці, якою довелось вмиватись, в одну мить прогнали залишки сну і додали заряду бадьорості.



Господині дома вже не було – пішла на роботу. З господарем нам познайомитись так і не довелось – з роботи він прийшов пізно увечері, коли ми вже спали, а вранці пішов, як ми ще спали. Що ж, такі тяжкі будні селян. А мене завжди дивувала довірливість місцевих – двоє абсолютно чужих людей у хаті, залишені на дівчинку-школярку років чотирнадцяти – доньку господині. Розрахувавшись з нею за ночівлю, знову йдемо до водоспаду.
Водоспад виявився усього лише невисоким порогом на гірській річці з милозвучною та трохи кумедною назвою Пістинька. Та осінь була надзвичайно погожою, майже зовсім без дощів, і не дивно, що вода через кам’яні пороги стікала лише кількома вузенькими струмками, адже повноводність усіх гірських річок в основному залежить від дощових та талих вод:





Мабуть все таки гарно тут, коли річка більш повноводна, підсилена гірськими потоками після дощу. А нам залишилось, малюючи в уяві бурхливі потоки, лише фотографуватись на фоні каменюк у руслі річки:



Як і в Коломиї, багато цікавого тут залишилось поза нашою увагою. Через кілька тижнів після поїздки „на одному диханні” прочитав „Довбуша” Гната Хоткевича, і тут же пошкодував, що так мало побачив під час поїздки. Адже сусіднє із Шешорами село Космач – це батьківщина Олекси Довбуша, там діє його музей, та і все Покуття тісно пов’язане з історією національно-визвольної боротьби опришків під керівництвом цього національного героя, без сумніву, видатної постаті в українській історії. Дуже сподіваюсь, що колись обов’язково приїду в ці місця ще, тоді вже і надолужу втрачене.
Приготувавши сніданок на кухні, якою нам також дозволили користуватися (про це домовились напередодні), підкріплюємо свої сили, та вирушаємо далі. Ще одне фото осіннього ранку в Карпатах на виїзді з Шешор



(ось така машина тоді в мене була ;) ), і наш маршрут продовжується у напрямку Косова, Кутів та Вижниці.

Косів
Не поспішаючи, милуючись навколишніми пейзажами, під’їжджаємо до містечка Косів. Цей райцентр, без якого важко уявити собі Прикарпаття, з давніх-давен славиться своїми народними умільцями. І саме тут розташований найбільший та найвідоміший в Україні ринок сувенірів, народних промислів та ремесел. Проте, щоб купити щось за розумну ціну, треба знати, в який день сюди приїхати. Базар не щодня, та й дуже-дуже рано (в дев’ятій ви вже тут нікого не застанете). Проте майже все, що буває на цьому базарі, можна купити у будь-якій сувенірній крамничці Косова, або на ринках у Вижниці, Яремчі, Ворохті, на Яблуницькому перевалі… щоправда, вже значно дорожче. А крамничок таких тут безліч, причому багато з них – прямо біля того ж базару. У деяких можна натрапити і на справжні шедеври визнаних в Україні майстрів, щоправда, ціни на такі речі „кусаються”.
На архітектурні пам’ятки Косів не багатий, головне багатство цих місць – це все таки природа. Від замку, який колись тут, мабуть, все таки існував, залишилась лише назва гори, що височить над містом – Замкова гора. Хтось небідний вже звив собі на тій горі непогане гніздечко:



Кути
За декілька кілометрів на нашому шляху лежить ще одне відоме прикарпатське містечко – Кути. Вважається, що місто засноване ще у 15-му столітті вірменськими купцями, яких тоді в Галичині та на Прикарпатті було багато (згадаймо, наприклад, Язлівець). Про те, що чисельність вірменської громади була досить великою, свідчить і наявність у містечку вірменської храму. Цей костел, зведений у 1772 році є однією з найстаріших збережених донині будівель міста.





А ще у поле нашого зору потрапив ось цей костел, значно молодший на вигляд, судячи з стилю, скоріше за все, десь з кінця 19-го століття:



За якість фото сильно не бийте, викручувався як міг, але сонце дуже яскраво світило прямо в очі, фасад же був затінений.

Чернівецька область

Вижниця
Кути і Вижниця – сусідні містечка, які розділяє лише Черемош. Проте, були часи, коли ці міста знаходились у різних державах. Як і Косів, містечко славиться своїми народними умільцями – вишивальницями, писанкарями, різьб’ярами та майстрами килимів. Вперше згадується місто у молдавських літописах у 1501 році. Здавна розвиваючись як торгове поселення, Вижниця славилась ярмарковими традиціями. Перетнувши Черемош по мосту, залишаємо машину неподалік від ринку і вирушаємо на пішу прогулянку містечком в пошуках архітектурних пам’яток. Особливим багатством на такі пам’ятки місто нас не здивувало (може й погано шукали, бо не знали що треба шукати), на нашому шляху трапилась лише ось ця церква:



Храм був зачинений, вулиця, де він знаходиться, безлюдною, тому нам так і не вдалось з’ясувати, що це за церква. Не з’ясував я цього і досі, зате у пошуках по Інтернету з’ясував, що ми багато чого у Вижниці та її околицях „прогавили”. Це і музей Назарія Яремчука, і декілька архітектурних пам’яток, і звичайно ж природні пам’ятки, якими славиться Вижницький національний природний парк - печера Довбуша і скелі Протятого каміння.
Ну нічого, тим більше хотітиметься приїхати сюди знову.
А щодо церкви, то є два варіанти - або це церква св. Дмитра 1883 року, або ж церква св. Миколая, також кінця 19 століття. Якщо хто знає точно - підкажіть.
Ми ж повертаємось на „Франківський” берег Черемоша і продовжуємо мандрівку.

Івано-Франківська область

Тюдів
Далі у наших планах були Верховина та Ворохта. Вирішивши не повертатися у Косів, щоб дістатись до Верховини, вибираємо дещо інший шлях – дорогою, що пролягає вздовж Черемоша, причому саме по „Івано-Франківському” берегу річки, а не тою, що пролягає по Чернівецькій області через Вижницю і Виженку, через перевал, а потім спускається до Черемоша.
Перше на цьому шляху село – Тюдів, у кількох кілометрах від Кутів. Відоме воно тим, що його здавна облюбували дельтапланеристи. Сприяє цьому рельєф місцевості. Крім того, у цьому селі є невеличка база відпочинку „Сокільське”, розрахована в основному на любителів гірських лиж – тут є кілька трас з бугельними витягами. Більше нічим це село не примітне. Зате його околиці вражають красою – надзвичайно мальовничі Сокільські скелі прямо поруч із дорогою:









Тут же і невеличкий водоспад на потічку з кумедною назвою Сикавка, що пробивається через ці кам’яні скелі:



Легких шляхів ми не шукаєм - 2
Біля села Великий Рожин асфальтовий шлях закінчується, і далі ми трясемось десь з десяток кілометрів через села Розтоки і Білоберізка дорогою з щебневим покриттям, не забуваючи при цьому милуватись красою карпатської природи: кам’яною скелею із фанерним чи залізним оленем на вершині,



квітучими ромашками наприкінці жовтня (зазвичай вони цвітуть у червні),



та каменюками біля дороги, один з яких гордо носить назву „Камінь Довбуша”, як і будь який більш-менш видатних розмірів камінь у Карпатах (дивний, мабуть, був чоловік той Довбуш, ходив по Карпатах, каміння туди-сюди носив і на честь себе називав, де тільки нема тих Довбушевих каменів…)



Далі дорога знову стає асфальтовою (траса з Чернівецього берега Черемоша через міст перебирається на Франківщину), що не може нас не радувати, і через село Устеріки, де зливають свої води Чорний і Білий Черемош, прямуємо далі в бік Верховини.

Криворівня
Про це село в Карпатах знає, мабуть, кожен. З ним пов’язані біографії багатьох відомих людей. Найчастіше це село пов’язують з Іваном Франком, який проводив тут літні місяці впродовж 1901-1904, 1906-1907, 1909-1914 р.р. Музей, присвячений цьому періоду життя і творчості Франка працює у хаті Василя Якіб’юка, господаря, у якого зупинявся Франко:





Бували у Криворівні також Леся Українка, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк, польський письменник Станіслав Вінценз, котрі відвідували тут Івана Франка. А „Тіні забутих предків” Коцюбинського були написані саме після та під впливом відвідин Криворівні.
На виїзді з Криворівні ще трохи красивих скель:



„Ось і Жаб’є, гуцульська столиця”
Так писав про Жаб’є, переіменоване у 60-ті роки 20-го ст. на Верховину великий Каменяр, вперше приїхавши сюди у 1884 році. І справді, Верховина, центр найвисокогірнішого та найбільш віддаленого від обласного центру району Франківщини, є серцем Гуцульщини. Саме у цій місцевості найбільше збереглися звичаї і традиції гуцулів, саме на його території знаходиться частина найвищого хребта Українських Карпат – Чорногори, зокрема, друга (г.Бребенескул, 2036 м), третя (г. Піп Іван або Чорна Гора, 2026 м), шоста (г. Ребра, 2001 м) та сьома (г.Менчул, 1999 м) за висотою вершини, а такох хребти Чивчин та Гринява.
Щодо самого містечка – типове гірське поселення, в основному з нехитрою гуцульською дерев’яною архітектурою, посеред якої виділяється масштабами та яскравим жовтим кольором дерев’яна церква Успення Пресвятої Богородиці:



Ця церква, збудована у 1800 році, є однією з найбільших споруд української дерев’яної архітектури.
А ще (на жаль я цього не знав тоді) у Верховині варто відвідати приватний музей народних музичних інструментів Івана Кумлика.

Ворохта
Проїхавши села Ільці, Кривопілля та подолавши Кривопільський перевал (до речі, чи не найвищий в Україні - 1013 м.), потрапляємо у Ворохту – ще одне традиційне гуцульське містечко, відоме, мабуть, усім туристам та любителям зимового спорту. Колись тут постійно проводили тренувальні збори лижники, є тут і кілька трамплінів, в тому числі і з штучним покриттям, проте, на жаль, все це тепер у досить плачевному стані. А ще у Ворохті є підвісна канатна дорога, з якої можна помилуватися пейзажами Карпат, в тому числі й Говерлою. Проте, працює вона тепер лише по вихідних, а у будні вона включається рідко - лише коли є цілі групи бажаючих.
Найстаріша Ворохтянська церква, перенесена у 1780 році з Вороненки, у поле нашого зору не потрапила, а часу на пошуки ми витрачати не стали. Зате попала в кадр ось ця новенька церква:



Яблуниця
Наступна наша зупинка – на Яблуницькому перевалі. Тут також трохи порозглядали сувеніри на ринку, але не купуємо нічого. Ціни, мяко кажучи не зовсім адекватні. Ті ж карпатські сувеніри на ринку в Тернополі можна купити дешевше, ніж в Карпатах. До того ж все частіше трапляються вироби „карпатських” народних майстрів з дружнього Китаю.
Пообідавши в якомусь із розміщених тут закладів, їдем далі. На спуску з перевалу вперше потрапляє в поле зору найвища вершина України – гора Говерла:



Закарпатська область

…Але ще не зовсім Закарпаття, а все таки Карпати. Адже Рахівський район, яким ми продовжуємо нашу мандрівку, за середніми висотами зовсім мало поступається Верховинському району Франківщини. Тут же знаходиться ще частина Чорногірського хребта, в тому числі й Говерла (2061 м), Петрос (2020 м) та Гутин-Томнатик (2018м), а ще другий за висотами в Карпатах Свидовецький хребет (1882 м, г. Близниці), та гірський масив, відомий як Рахівські гори.

Лазещина
З цього гірського села, через яке проходить наш шлях, чудово видно одразу два українських „двохтисячника” – Говерлу та Петрос. Говерла на цьому фото зліва, Петрос справа:



Тут же і поворот до відомого серед туристів притулку Козмещик, з якого починається один із варіантів сходження на вершини Чорногори (інший – з бази „Заросляк”, що неподалік від Ворохти). Проте, вершини цього разу в наші плани не входять, і ми їдемо далі.

Ясиня
Ще одне типове гірське поселення біля підніжжя Свидовецького хребта. Звідси можна піднятися на полонину Драгобрат – місце відоме усім любителям гірських лиж, завдяки наявності снігу протягом половини року. Сезон катання тут триває до середини травня, а у видолинках та ярах сніг можна знайти ще і в червні. Крім того, це просто одне з найкрасивіших місць в Карпатах!
На виїзді з Ясині зупиняємося біля водоспаду Труфанець, що стікає з гори прямо поруч із дорогою:



Цей водоспад на потоці з однойменною назвою є найвищим природнім водоспадом Закарпаття. Вода падає кількома каскадами загальною висотою 36 м. Сам же потік цікавий тим, що, починаючись біля підніжжя Близниці, частину (230 м) із 2830 метрів свого шляху долає під землею.

Кваси
Село на пів-дороги від Ясині до Рахова. Відоме воно насамперед завдяки джерелу мінеральної води „Буркут”. Назва джерела, кажуть, походить від „буркотіння” води у ньому, а назва села – від „квасної” на смак води.
А нам просто сподобались місцеві пейзажі із хатинками десь там далеко, під самим небом



та ось ця невеличка церква (щоправда вже у сусідньому із Квасами селі Білин)



Рахів
Наближався вечір, і ми задумались про місце другої ночівлі. На жаль, пошуки у придорожніх готельчиках поруч і з Раховом не дали результату – місць не було. Поповнюємо запаси продуктів в одному із місцевих гастрономів, і катаємось трохи містом, розглядаючи де тут що, намагаючись знайти ще якийсь готель. Не знайшовши, вирішуємо їхати далі. Сутінки у горах настають майже миттєво, і перекусивши бутербродами на околиці Рахова, вирішуємо їхати далі. Дорога знайома, їздили нею не раз, все що можна побачити, вже побачено, і географічний центр Європи, і гори, і Солотвино, тому пропустити щось цікаве саме тут ми не особливо ризикуємо.
Виїжджали ми підготовленими на випадок ночівлі у машині в горах – мали з собою і теплі речі, і спальники, так що ніч та відсутність притулку нас також не лякала.
Перевірка документів на КП десь за Раховом (прикордонна зона) забирає не більше 2 хвилин, нам бажають щасливої дороги і ми їдемо далі.

Прикордонні села
Деякі із сіл, що знаходяться поруч із румунським кордоном, навіть в темну пору доби вражають розкішшю. Мабуть бідні митники з прикордонниками побудували. Особливо в цьому плані виділяється Біла Церква (не плутати з тою, де „Росаву” роблять). Проте, склалось враження, що більшість „хатинок”, кожна з яких дійсно може позмагатись за розмірами з деякими карпатськими церквами, стоять порожні – світло, незважаючи на ще не пізню годину, світилось рідко в якій із них.

Тячів
Містечко Тячів можна вважати воротами Закарпаття на цьому шляху. Далі гори розступаються і дорога пролягає рівниною. У самому ж Тячеві робимо спробу сфотографувати костел (чи церкву?) у центрі , фасад якого був гарно підсвічений. Проте відсутність штатива суттєво позначилась на якості фото.



Щойно ми виїхали з Тячева, як усе довкола занурилось у дуже густий туман. Однак, ми все таки вирішили, що не поспішаючи будемо „тягнути” до Хуста. Не доїжджаючи якихось пару кілометрів до Хуста, побачили дорожній вказівник, який наступного дня суттєво змінив наші плани на мандрівку та придуманий в її „процесі” маршрут. Але про це згодом, а спочатку був Хуст…

Хуст
Щойно в’їхавши в місто, зупиняємось на майданчику не зрозуміло біля чого (ніч, туман), неподалік від заправки „ОККО”. Тут вже стояли дві фури, і ми вирішили, що й нас це місце влаштує, як стоянка для ночівлі в прямо в машині. Тут і заночували.

Изменено: Hurricane, 26 Ноябрь 2009 - 17:49

[Dosa]

Das ist Fantastisch!

[Hurricane]

День 3-й

Прокинувся, як щойно розвиднілося, від того, що біля машини маячила чиясь постать. Відкрив вікно, виявилось, що „незрозуміло що”, біля якого ми ночували – це ніби автомагазин, чи автосалон (про це свідчили зв’язані ланцюгом кілька причепів до легкових авто біля входу… цікаво що там зараз, бо на сучасний автосалон це було не подібно), а постать належить сторожу цього закладу, який, побажавши доброго ранку, запитавши як спалось та ще щось побуркотівши кілька хвилин своєю напівзрозумілою дикцією, мабуть хотів заробити пару гривень на децу паленки (сто грам горілки) за паркінг, але побачивши, що я не поспішаю розкошелюватися, пішов геть.
Історія міста налічує понад 900 років. Ще у 11-му – 12-му століттях на Замковій горі, що височить над теперішнім Хустом, існував дерев’яний замок. Пізніше, у 15-му – 16-му століттях, він був перебудований з використанням більш надійних матеріалів – вулканічного туфу, на який багатий Марамороський масив Карпат і каменя-пісковика. Про існування залишків замку ми знали, але нормального шляху, щоб під’їхати поближче не знайшли, вказані місцевими мешканцями дороги з різних боків гори, приводили то до цвинтаря, то до санаторія, то до якогось занедбаного майданчика біля підніжжя гори. Вирішивши не дертися на гору пішки, відмовляємось від споглядання руїн, і прямуємо в центр міста.
Підїхавши в центр Хуста, залишаємо машину на парковці та спробуємо знайти місце, де можна поснідати. Проте, на туристів тут явно не розраховують – всі заклади працюють з 11-ї а то й 12-ї години. Поки шукаємо якусь кафешку, попутно розглядаємо архітектурні пам’ятки. Першим потрапляє в об’єктив костел св. Єлизавети, ровесник кам’яного варіанту Хустського замку, відомий з 15-го – 16-го століття:



За ним ось ця, трохи нетрадиційна за архітектурою, церква, з годинником на вежі, через що схожа скоріше на ратушу (якби не хрест…):



А тепер про те, що змінило наші подальші плани. Вказівник „4 дерев’яні храми 15 – 18 ст.”, побачений напередодні ввечері. І ми вирішуємо їхати у Мукачево не через Іршаву, як думали спочатку, а обов’язково побачити ці церкви (те, що вони позначені окремо вказівником, вже само собою було цікаво), а далі знову в гори - дорогами Міжгірського та Воловецького районів. Тому ми виїжджаємо з Хуста в тому напрямку, звідки приїхали. І я ніколи не пошкудую ні про не сотню з гаком зайвих кілометрів, ні про те, що стан доріг, якими довелось їхати, хотілось би бачити кращим. Те. що ми побачили далі, без сумніву, було варте того…

Сокирниця

За кілька кілометрів від Хуста звертаємо згідно згаданого вище вказівника у село Сокирниця. Саме тут нас зустрічає своїм гостроверхим шпилем з покрівлею із гонту (невеличких дощечок, вкладених спеціальним чином, за принципом вкладання черепиці, але значно менших за розміром) перша із чотирьох церков – Церква Святого Миколая. Не знаю, чи коректно говорити, що церква у готичному стилі, все таки 17 століття – то не 19-те, і не початок 20-го. Вже пізніше в неті знайшов цікаве визначення для цього стилю – Марамароська готика, за назвою Марамарош, якою називають південно-східну частину Закарпаття. Саме до цього стилю належать усі чотири церкви. І хоча (далі самі побачите) ці церкви подібні, мов сестри-близнючки, кожна з них унікальна, як є унікальним для дерев’яної архітектури і сам стиль – подібних храмів в інших регіонах ви не знайдете.
Зупиняємось поруч із церквою і заходимо на територію, оглядаючи храм…





…та дзвіницю



Табличка біля входу свідчить що церква збудована у 17 столітті:



Вже за 2-3 хвилини з подвір’я навпроти до нас підходить бабуся, на яку покладено обов”язок хранительки ключів від храму. Ми радісно погоджуємось на її пропозицію зачекати, поки вона збігає в хату за ключами, щоб відкрити храм. Ще дві хвилини, і ми в храмі. Поки оглядаємо, що тут, всередині, бабуся розповідає, що храм у Сокирницю перенесено у 1709 році, до того він майже сто років стояв в іншому селі. Дзвіниця ж збудована пізніше, у 1770-му. Ми ж з дозволу бабусі робимо ще кілька знімків всередині.
Іконостас зовсім простенький, його не те що розкішним не назвеш, я б сказав, що він скоріше аскетичний. Ікони що його прикрашають – це здебільшого фоторепродукції, які не мають жодної художньої цінності.



В „захристії”, за іконостасом, ось такий кам’яний престол



А ось це схоже на збережені фрагменти древнього розпису (хоча точно стверджувати не берусь):





Є в церкві і „гостьова книга” для відвідувачів-туристів, в якій кожен бажаючий може залишити свої відгуки і побажання. Звідки тут тільки не було людей! І з усієї України, і з Угорщини, і з Пітера…. Скористались своїм правом зробити запис і ми, після цього, подякувавши бабусі за її клопоти, їдемо далі.

Крайниково

Село Крайниково, в якому знаходиться друга з „четвірки” церква, межує із Сокирницею, тому їхати доводиться лише кілька хвилин. Церкву побачили не зразу, вона ховається поміж дубів, мабуть своїх ровесників.



Церква Святого Михайла у Крайниково – найстаріша із „четвірки”, збудована вона ще у 1668 році. Мабуть тому вона вужча і менша, церкви у сусідніх селах будувались за її прикладом, але вже більш розкішні.



Табличка з радянських часів на фасаді, здається, побита часом та сирістю значно сильніше, ніж сама церква.



На жаль, храм був зачинений, і лише через невелике віконце нам вдалось „зазирнути” всередину



Брудне скло внесло свої „корективи” в якість фото – автоматика сфокусувала об’єктив саме на павутинні на склі, а не на тому, що за склом.
Порозглядавши храм ще пару хвилин і не дочекавшись ні від кого пропозиції зайти всередину, їдемо далі. А шкода, бо, як я дізнався пізніше, у храмі збереглися настінні розписи по полотну з 17-го століття.

Данилово

У якихось 2-3 км від Крайникового лежить наступне на нашому шляху село – Данилово. У ньому ж і наступна з „четвірки” церква (знову Святого Миколая). Її шпиль було видно, здається, ще за селом – ця церква найвища з „четвірки”, її шпиль має висоту 35 метрів!!! Але тим, хто її будував, цього здалось мало, і церкву звели на пагорбі! Мабуть тому, що ця церква наймолодша з чотирьох (1779), тут постарались, щоб було „краще, ніж в сусіда”



На жаль, і ця красуня виявилась зачиненою. Тому їдемо далі.


Олександрівка

До останнього з чотирьох храмів добираємося досить довго. П’ять-шість кілометрів асфальтівки з неймовірною кількістю вибоїн забирають ледь не пів години часу. Але ми ж не шукаємо легких шляхів… Розпитуємо людей про стару дерев’яну церкву, нам вказують стежинку, не пам’ятаю вже, чи то городами, чи поміж городами. Залишаємо машину в центрі села і далі йдемо пішки. Спочатку з-за хатинок з’являється шпиль



а потім і все інше – і сам храм



і дзвіниця.



За даними, знайденими в мережі, церква Святої Параскеви збудована у 1753 р., хоча табличка на фасаді свідчить про 17-те, а не 18-те століття



а за деякими даними (неперевіреними і непідтвердженими), дерев’яний храм на цьому місці був ще у 15-му столітті.

Нам не щастить – у цьму храмі також зачинено. Незважаючи на те, що ще за радянських часів тут облаштовано музей. Шкода. Це тепер я вже знаю де і кого шукати, в кого питати про ключі… А тоді… Проте, все одно, море вражень, море емоцій… Не кожного дня доводиться познайомитися настільки близько з такими пам’ятками старовини, доторкнутися до древніх стін… Мимоволі згадалась пісня з репертуару (хтось ще пам’ятає???) російської рок-групи „Черный кофе” кінця 80-х:

„Подойди, и о многом спроси,
в этих срубах есть сердце и вены”.

Ще один цікавий вид…



…і ми їдемо далі.

Якщо чесно, то мабуть саме цей, всього у десяток-другий кілометрів відрізок нашого шляху з чотирма дерев"яними церквами я вважаю найцікавішим у тій мандрівці. Більше того, можливо, саме він щось змінив у мені, у моєму сприйнятті рідного краю, його історії і пам"яток. Мандруйте рідним краєм, вивчайте його історію... Це збагачує Вас, розширює Ваш світогляд. Повірте, це надзвичайно цікаво! Єгипет з пірамідами відпочиває!
Шкода, що я не все тоді знав і не до всього був готовий. Тепер і ключі до кожного з храмів знайти не проблема (інтернет і відгуки тих, хто там вже був, рулять)... Сподіваюсь, що я туди повернусь, бо так хочеться доторкнутись до Марамароської дерев"яної готики зсередини... І в прямому, і в переносному змісті цих слів.

Горгани

Повернувшись з Олександрівки в Данилово, повертаємо на головну дорогу направо, у напрямку Синевира. Гори на горизонті з’являються одразу ж за Даниловом.



Кілька хвилин доброю асфальтовою дорогою, і ось вже немає широких полів по обидва боки дороги, лише долина річки Теребля. Все – і дорога, і села – туляться в цій долині, затиснуті з боків гірськими схилами. Проїхавши село Вільшани…



…відзначаємо, що долина за ним стає все вужчою, вже і селу тут втиснутися ніде. Лише Теребля і дорога. Асфальт за Вільшанами закінчується. Швидше за все, це наслідки повені, ще тої, що була у 90-і (в 96-му, здається). Ці місця тоді постраждали найбільше. У цій глушині збудована Тереблянська ГЕС, основне призначення якої, до речі, якраз не виробництво електроенергії, а саме захист від паводків, регулювання рівня води. Нагадаю, осінь тоді була суха і погожа, регулювати практично не було що, тому водосховище, утворене високою греблею ГЕС не вразило своєю повноводністю. Брудні замулені береги, що під час паводків ховаються під воду, фотографувати я не став.
Далі, в селі Мерешор, нарешті знову з’являється асфальт, щоправда, з вибоїнами. Дорога звивається паралельно річці, відкриваючи час від часу вид на одну із вершин Горган



У наступному селі – Колочаві – долина знову стає ширшою, а погляду відкривається ще кілька вершин.





Синевир

Село Синевир – це ще не озеро Синевир. Звертаємо за вказівником в напрямку села Синевирська Поляна – саме біля нього знаходиться мальовниче озеро, до якого вже багато років приїжджають та приходять туристи з усіх усюд. Дорога - подекуди асфальтова, місцями лише щебнева (мабуть теж внаслідок повеней) - знову ховається в вузеньку долину річечки, оточену крутими схилами із столітніми смереками



Сплативши символічну плату на КПП, під’їжджаємо практично до самого озера ось такою вузенькою асфальтовою дорогою



Про Синевир немало написано і в мережі, і в літературі, тому просто обмежусь кількома фотками.





Вода чиста і прозора, і безліч мальків карпатської форелі…



Асфальтова стежка дозволяє прогулятися берегами озера, обійшовши його навколо



Помилувавшись цією красою, вирушаємо далі, спочатку до села Синевир. Дорога, що петляє паралельно річечці, то відкриває, то знову ховає за смереками вид на гору Кам’янка, біля підніжжя якої знаходиться село Синевир



У Синевирі звертаємо на Міжгір’я. Дорога зразу ж круто піднімається вгору, звиваючись по схилу гори. Це підйом на Синевирський перевал. Краєвид, що відкривається в найвищій його точці, вражає красою. Праворуч від дороги – ось такий мальовничий пейзаж із карпатськими хатками високо у горах,



а ліворуч, вдалині, вже видно вершини Боржави



Спускаємось з перевалу у Міжгір’я - невеличке гірське містечко, центр Міжгірського району Закарпаття. Далі наш шлях пролягає в бік Воловця паралельно до мальовничого гірського хребта Полонина Боржава через села Сойми, Репинне, Келечин та Ізки.

Пилипець, Шипот

Це село (разом із сусіднім Подобовцем) відоме як гірськолижний курорт. А ще поруч із ним є один з найкрасивіших водоспадів Українських Карпат – Шипот.
Прогавивши поворот на дорогу, якою можна доїхати до водоспаду, спочатку зупиняємося біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці.
Цей дерев’яний храм збудовано у 1780 році. Пізніше місцеві мешканці прибудували до входу щось схоже на веранду, та ще й пофарбували це щось чомусь у блакитний колір. Кумедно, але шкода, що не зберігся автентичний вигляд церкви, тим більше. що це пам’ятка архітектури державного значення



Повертаємось на початок села і навпроти магазину звертаємо направо. Кілька кілометрів селом довелося долати досить довго, все через ті ж вибоїни (кажуть, цього літа дорогу вже відремонтували). Дорога сама приводить майже до самого водоспаду, тому переплутати чи заблудитись неможливо. Там асфальт закінчується, є стоянка. Ще кілька сотень метрів пішки мальовничою лісовою стежкою вздовж потічка…



… і ось він, красень-водоспад:





Повернувшись на стоянку до машини, нарешті згадали, що час вже й пообідати. Захопившись мандрами, не помітили, що вже наближається вечір. Щось там перекусили на капоті і вирушили далі. Минувши Воловець, ще один райцентр Закарпаття, виїжджаємо на трасу Київ-Львів-Ужгород і прямуємо у бік Мукачевого. Десь дорогою ще зупиняємось, щоб зробити знімок вечірньої Боржави



…і далі, вже у сутінках, до Мукачевого без зупинок.

Мукачево

В Мукачево приїхали вже у повній темряві. Нас зустріли родичі дружини. Спочатку були душ і вечеря, а решту вечора ми провели, ділячись враженнями про побачене за ці три дні, переглядаючи наші фотки, а також знищуючи запаси пива, нами ж привезеного в якості подарунків.

День четвертий

Ранок зустрів нас сірою незрозумілою погодою. Вночі пройшов невеличкий дощик після якого стало дещо прохолодніше. Ми поснідали, і пішки (родичі дружини живуть зовсім близенько) вирушили оглядати славнозвісний мукачівський замок „Паланок” (15 ст.) – резиденцію Федора Коріатовича.
На історії замку не зупинятимусь, написаного про нього багато, хто зацікавиться, той знайде. Замок в чудовому стані, якщо порівнювати з іншими подібними пам’ятками. Реставраційні та ремонтні роботи ведуться майже постійно. Викладу тут лише кілька фоток, на мою думку, найцікавіших.

Вид з арки в’їзної брами


Вежа з флюгером та годинником


У замку є і храм. А в храмі – ось такі ковані світильники та бра. Хоча й не старовинні, але все одно красиві!






Ось це замкова криниця (дуже глибока, 85 метрів, адже і сам замок відносно навколишніх земель збудований на 70-метровій горі)


Пам’ятник Ілоні Зріні – угорській національній героїні, яка протягом 27 місяців керувала обороною замку, оточеного австрійськими військами, та її сину Ференцу, який згодом прославився, очоливши угорське визвольне повстання


А це дворик замку і спина Федора Коріатовича (йому теж тут є пам’ятник)


Вид на місто з замку


А про замковий колодязь є ось така легенда.
За наказом Коріатовича в замку почали будувати колодязь. Проте на шляху копачів зустрілися тверді вулканічні породи. Багато сил було потрачено на їх продовбування, але надто міцним був граніт. Тоді Князь Коріатович пообіцяв мішок золота тому, хто добуде воду. За таку ціну, згідно легенди, зголосився завершити роботу сам чорт, який добув таки воду, продовбавши 70-метрову гранітну брилу! Але коли дійшла справа до оплати, Коріатович дав чортові лише маленький мішечок з золотом, сказавши, що про розміри мішка вони не домовлялись. І досі із колодязя інколи чути шум - це обурюється обдурений чорт. Ось так мудрий і хитрий Федір Коріатович обдурив самого нечистого. Може і правда... Тільки, ще невідомо, хто у цій легенді кого перехитрив! Адже вода з часом із криниці пропала. Може чорт забрав?

Після оглядин замку вирішуємо під’їхати машиною до центру міста та прогулятися пішки центральними вуличками.
Спочатку подались до палацу князів Ракоці. Цей палац збудований у 17 столітті як Мукачівська резиденція цього роду угорських князів. У 18-му столітті палац перейшов у власність родини графа Шенборна. Особливим шиком, розкішшю і помпезністю палац не вразив:


Центр міста вражає чистотою та доглянутими і відреставрованими фасадами. На центральній вулиці збереглося багато старих будинків, кожен з яких має своє обличчя. Тут же і пам’ятник Кирилові та Мефодію:

Изменено: Hurricane, 26 Ноябрь 2009 - 17:23

[Lutsk]

класний маршрут

[Hurricane]

Одна з найцікавіших (якщо не брати до уваги замок) будівель міста – ратуша, збудована у 1903-1904 роках. Її вежу прикрашає годинник, виготовлений видатним майстром тих часів Йосифом Шовінським. Щоп’ятнадцять хвилин годинник нагадує про себе городянам боєм малого дзвону, а щогодини – боєм великого.


Тоді ж, у 1904, збудований і готичний костел св. Мартина:


Оглянувши центр міста, вирушаємо до ще однієї відомої культової споруди Мукачевого – православного жіночого монастиря св. Миколая. Храм цього монастиря в барокковому стилі був зведений у 1766 році. Пізніше, у 1862 році храм був зруйнований пожежею і відбудований у 1865 році, зберігаючи відтоді свій вигляд дотепер.


Тут пощастило побувати і всередині:




Надовго у монастирі ми не затримались – після нічного прохолодного дощику і свіжого сірого ранку в обід з’явилось сонечко і природа покликала на імпровізований пікнік, організований нашими родичами на честь нашого приїзду, з шашликом і чудовим домашнім закарпатським вином.

День п’ятий, останній

У наших планах на цей день були відвідини замку-вілли Шенборнів (тепер санаторій „Карпати”) У Чинадійовому поряд із Мукачевим, далі, через Воловець, Торунський перевал, Долину і Болехів потрапити до скель Довбуша, що на межі Франківщини та Львівщини, далі відвідати древній Галич, а тоді вже через Бережани додому, в Тернопіль. Проте, в ці плани втрутилась погода. Ранок зустрів нас різким похолоданням і досить сильним, майже проливним, холодним осіннім дощем. Зачекавши годинку-другу в надії на те, що дощ все-таки припиниться і дасть нам змогу оглянути замок Шенборнів, але так і не дочекавшись, виїжджаємо з Мукачевого досить пізно.
Дощ не завадив по дорозі милуватися гірськими пейзажами. Вкотре переконуюсь, що гори прекрасні у будь-яку погоду. Туман, що оповив вершини, додає цим пейзажам якоїсь особливої суворої краси.






Торунський перевал

Дорога наша пролягла через той же Воловець, Пилипець, а далі на один з найкрасивіших карпатських перевалів – Торунський (він же Вишківський, з Закарпатського боку підйом починається у селі Торунь, з Франківського – у селі Вишків, тому й назви дві). Проте густі хмари, які оповили все навколо, не дозволили насолодитися красою краєвидів, які відкриваються з цього перевалу – видимість не перевищувала кількох десятків метрів, і лише пам’ятний знак на місці поховання жертв першої світової війни потрапив в наш об’єктив:


Десь за перевалом, уже на під’їзді до Долини, дощ все таки припинився. Місцями поміж хмари навіть пробивались промені сонця, які, змішуючись з останніми дощовими краплями, кілька раз порадували нас барвами веселки:




Але найбільше нас порадувало те, що погода таки дала нам змогу відвідати Скелі Довбуша. У Долині звертаємо на сусідній Болехів, і вже зовсім незабаром у самому Болехові розпитуємо у місцевих таксистів як потрапити на Скелі Довбуша. Поворот в напрямку села Тисів позначений відповідним вказівником, тому довго шукати його нам не довелось. Сусіднє із Тисовом село Бубнище, нам туди, саме біля нього знаходяться скелі.

Скелі Довбуша

Скелі таки цікаві! Гігантські каменюки різної форми і висоти стирчать із землі, неначе велетенські гриби, просто посеред лісу поміж височенних вікових буків:






Деякі з кам’яних велетів після певного „доопрацювання” використовувались у минулому як природна фортеця – тут є рукотворні ніші і печери глибиною у декілька метрів:


Ось що пишуть про скелі на сайті Львівського Університету (стаття, підготовлена для проекту „7 природніх чудес України”):

У X–XVII століттях до н.е. тут існувало язичницьке святилище-палеообсерваторія. Після поширення в Карпатах християнства, на місці поганської святині, ймовірно, виник невеликий печерний давньоруський монастир-скит, а невдовзі – сторожова фортеця (одна з твердинь, якими галицький князь Ярослав Осмомисл, за словами автора “Слова о полку Ігоревім” підпер Угорські гори), яка пережила монголо-татарську навалу й проіснувала до XVI століття. А в XVII – XVIIІ століттях, за переказами, тут таборували волелюбні карпатські опришки, зокрема у 1743 році й загони Олекси Довбуша. Вони використовували печери під скарбницю-сховище відібраного в магнатів і лихварів добра.

Ще трохи різних скель у різних ракурсах:










До речі, найвища зі скель піднімається відносно землі, здається, аж на 46 метрів. А кожна із скель має свою назву. Проте ми не стали витрачатися на гіда, який би розповідав нам легенди про походження кожної із назв. Все одно не запам"ятали б.
Природньо, що Скелі Довбуша є улюбленим місцем тренувань та різноманітних змагань скелелазів, клондайком для численнихї турфірм Моршина і Трускавця (з Львівського боку теж є дорога). Ну і звичайно ж тут не обходиться без підприємливих місцевих мешканців – вони торгують сувенірами


та катають на конях



Болехів

Повертаємось у Болехів. Дорогою, десь біля Бубнища чи Тисова ще з”їжджаємо з асфальтівки на узлісся, щоб перекусити. Це забирає небагато часу, усього декілька хвилин - намагаємося максимально використати „дірку між хмарами”.
У Болехові в поле зору потрапляє ось такий симпатичний будиночок:


Такий собі міні-палац, ніби й не занедбаний, але не видно щоб хтось там часто ходив – подвір’я заросло травою і жодної протоптаної стежки. На приватне помешкання не схоже – жодних слідів домашнього господарства на подвір’ї. Проте і жодної вивіски, яка б зазначала. що це за заклад чи установа. Цікаво, що це все-таки за будиночок і наскільки він давній. Досі для мене це загадка.
Неможливо проїхати і повз рожовеньку, як поросятко, ратушу, що стоїть прямо поруч із дорогою у самому центрі містечка. Адже це також одна з найкрасивіших будівель Болехова:


Великий годинник на вежі кожні 15 хвилин відбиває мелодійним передзвоном, причому це не просто дзвін, а дійсно різні мелодії (серед них і „Реве та стогне Дніпр широкий”).

Гошів

Десь на пів-дороги від Болехова до Долини знаходиться село Гошів. Відоме воно тим, що поруч із селом на Ясній горі знаходиться монастир отців-василіян, заснований ще у 16 столітті. Спочатку цей монастир мав оборонне значення і знаходився у дещо іншому місці неподалік, на теперішньому ж він існує з 1780 року.

Слідуючи за вказівниками, піднімаємось до монастиря. Залищаємо машину на невеличкій парковці поруч із монастирською брамою. А ось і сама брама:


З 1737 року у монастирі зберігається чудотворна ікона, до якої приходять тисячі прочан з усієї Галичини. Зараз вона знаходиться у храмі Преображення, збудованому тут у 1842 році.


Дуже цікавий цей храм всередині – розкішний розпис, амвон у вигляді ковчега. Але ми як чемні туристи дотримуємось прохання не фотографувати всередині храму.
Ще кілька знімків робимо на території монастиря…






і їдемо далі.

Додому

Вже за кілька хвилин почали опускатись сутінки. Стало зрозуміло, що Гошів став останнім пунктом нашої подорожі. Відвідати Галич ми уже просто не встигали.
Закінчувалася моя відпустка, закінчувалася наша подорож, закінчувався надзвичайно теплий жовтень 2006 року… Того вечора (про це ми дізнались вже вдома, зателефонувавши до родичів в Мукачево, щоб поділитись враженнями) на Карпатських перевалах випав перший того року сніг…
Що ж, ми й так побачили за цю подорож немало, а Галич не так вже й далеко від дому. Іншим разом… Всіяна вибоїнами та забута Богом і франківським облшляхбудом дорога через Галич, Бурштин і Рогатин вела додому.

THE END

[Юрко UA]

Суперр!!!!
Хочу в Карпати

[Lutsk]

Hurricane класний звіт і толковий маршрут!!!

[Volodymyr HVV]

Hurricane класний звіт і толковий маршрут!!!

+1
Як завжди, гарний звіт і фото...

[Pentagon]

Hurricane, спасибо за описание и ... напоминание про Карпаты!

Под влиянием этого рассказа и я начну сегодня описывать одно из своих автопутешествий по этим местам (май 2009 года).

В ННН-й раз подтверждаю для себя сделанный давно вывод: Карпаты и Западная Украина в целом - это интересно, красиво и комфортно (в рамках приличия).

Впрочем и остальная Украина не менее интересна - к сожалению мы мало знаем свою историю, но запущенное состояние туристической инфраструктуры в большинстве мест зачастую не располагает к посещению/изучению.

[rommann]

и от меня спасибо за фото с отчетами (или наоборот? !
А место в лесу, где течет водопад, очень мне напомнило большой каньон в крыму

[Enjoy]

Пречудовий звіт... Заздрю... А я в цьому році не написав жодного звіту... Жодної фотки... Мені соромно!!!